В мире чудес

Патон Борис Євгенович

annagalkova — Sat, 21 Dec 2013 08:45:16 GMT

Патон Борис Євгенович (1918)
Видатний учений у галузі зварювання, металургії і технології металів, організатор науки, державний і громадський діяч. Президент Національної академії наук України (з 1962) та Міжнародної асоціації академій наук (з 1993), директор Інституту електрозварювання ім. Є. О. Патона НАН України (з 1953). Академік НАН України (1958), іноземний член академій наук ряду країн. Лауреат Ленінської (1957) і Сталінської (Державної) премій (1950), Державної премії України в галузі науки і техніки (2004), Заслужений діяч науки і техніки УРСР (1968), двічі Герой Соціалістичної Праці (1969, 1978), Герой України (1998).

Народився 27 листопада 1918 року в м. Києві у родині основоположника вітчизняної школи зварювання металів Є. О. Патона. У 1941 році закінчив Київський індустріальний інститут (тепер Національний технічний університет України "Київський політехнічний інститут"). У 1941-1942 роках за направленням вузу працював інженером електротехнічної лабораторії заводу "Красное Сормово" в м. Горькому (тепер Нижній Новгород). З 1942 р. його діяльність пов'язана з академічним Інститутом електрозварювання, що був евакуйований з Києва в Нижній Тагіл. Тут він взяв активну участь у розробці та впровадженні в екстремальних умовах військового часу легендарної технологічної іновації — автоматичного зварювання броні танка Т-34 — найкращого середнього танка Другої світової війни. Після повернення Інституту в м. Київ Борис Євгенович у 1945 р. захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата технічних наук на тему "Аналіз роботи зварних головок та способів їх живлення при зварюванні під флюсом", а в 1952 р. — докторську дисертацію на тему "Дослідження умов стійкості горіння зварювальної дуги та її регулювання". З 1953 р. він очолює Інститут електрозварювання, що виріс у потужний науково-технічний комплекс, до структури якого входять науково-дослідний інститут, конструкторсько-технологічні й експериментальні підрозділи, три дослідні заводи, а також інноваційні організації, науково-інженерні й атестаційний центри.

Під керівництвом Б. Є. Патона і за його особистою участю в Інституті проведено глибокі дослідження й отримано великі результати в розробці прогресивних технологій нероз'ємного з'єднання й обробки металів і неметалів у різних умовах і середовищах. До них належать зварювання і наплавлення під флюсом, зварювання в захисних газах суцільним і порошковим дротом, електрошлакове зварювання, стикове зварювання оплавленням, газотермічне напилювання, променеві технології та інші процеси.
Фундаментальні дослідження Б. Є. Патона і його учнів щодо взаємодії зварювальних джерел нагрівання з розплавленим металом заклали основу для створення нової галузі металургії – спеціальної електрометалургії. Завдяки їй стало можливим лиття особливо чистих спеціальних сталей і сплавів, кольорових металів, одержання унікальних композиційних матеріалів. Відкрилися перспективи для створення новітніх конструкційних і функціональних матеріалів XXI століття. Борис Євгенович уніс великий вклад у створення нових типів зварних конструкцій, індустріальних способів зварювання магістральних трубопроводів, великогабаритних резервуарів для зберігання нафти, кожухів доменних печей, висотних баштових конструкцій. Академік Б. Є. Патон першим почав і розвинув дослідження з використання зварювальних процесів у космічній технології, виконаних космонавтами при орбітальних польотах кораблів і в умовах відкритого космосу. Він визнаний лідер у цій галузі.

В останнє десятиліття у коло наукових інтересів Патона-вченого увійшла проблема пошуку оригінальних медичних технологій і розробка унікальних зразків медичної техніки й інструментів. Під його керівництвом співробітники Інституту і вчені-медики створили новий спосіб з'єднання (зварювання) м'яких тканин людини і тварин, що широко використовується нині в хірургічній практиці. Понад 40 років Б. Є. Патон є президентом Національної академії наук України, яка під його керівництвом перетворилася на один з найбільших наукових центрів Східної Європи, широко відомий в усьому світі. Вона відігравала й відіграє важливу роль у житті суспільства і держави, у прогресі науки й освіти, у зміцненні обороноздатності і розвитку народного господарства України. З самого початку найважливішим напрямом організаторської діяльності Патона-президента став всемірний розвиток фундаментальних досліджень і створення на їхній основі новітніх технологій для широкого промислового застосування, орієнтування академічних інститутів на цей шлях. Постійну увагу Борис Євгенович приділяв комплексності і пріоритетності наукового пошуку з найважливіших проблем природничих, технічних і соціогуманітарних наук. Ініціатива Б. Є. Патона максимально залучити наукові установи до вирішення виробничих і екологічних проблем на місцях проявилася в організації 7 академічних регіональних наукових центрів, що охоплюють всі області України. $CUT$

Його прагнення поставити досягнення вчених на службу економіці, галузям промисловості і сільському господарству відбилося в розвитку цілеспрямованих фундаментальних досліджень, активній участі академічних інститутів у науково-технічних програмах різного рівня. Успішній реалізації наукових результатів, їх використанню на промисловому рівні сприяли створена в Академії при керівній ролі Б. Є. Патона дослідно-виробнича і конструкторська база, інженерні центри, а також сформовані потім науково-технічні комплекси, у тому числі міжгалузеві. Нова сторінка в багатогранній діяльності Б. Є. Патона відкрилася в роки незалежності України. Як член Ради з питань науки і науково-технічної політики при Президентові України і Ради національної безпеки і оборони України Борис Євгенович зробив великий особистий внесок в адаптацію Національної академії наук і всієї науки України до умов ринкової економіки. Як голова Комітету з Державних премій України в галузі науки і техніки він невпинно піклується про авторитет і престиж праці вчених. Великого значення Б. Є. Патон надає інноваційній діяльності, формуванню й удосконаленню перших в Україні технопарків.
Важливу роль відіграє Б. Є. Патон у справі координації діяльності державних академій наук у нашій країні, співпраці з вузами, розширення їх взаємодії в інтересах розвитку науки і держави в цілому. Борис Євгенович — головний редактор наукових журналів "Вісник НАН України", "Автоматическая сварка", "Космічна наука і технологія", "Наука та інновації", "Современная электрометаллургия", "Техническая диагностика и неразрушающий контроль", член редколегій низки міжнародних часописів. З великим натхненням академік Б. Є. Патон дбає про наукову молодь, якій належить майбутнє, про залучення молодих талантів до наукової роботи в інститутах і аспірантури. Він завжди пов'язує підготовку молодих кадрів з пропагандою та покращанням умов складної, але важливої для суспільства праці вченого. Борис Євгенович докладає багато зусиль для збереження й розвитку міжнародного наукового співробітництва Академії, зовнішньоекономічних зв'язків її інститутів з діловими партнерами зарубіжних країн. Це співробітництво проявляється в активній участі вчених Академії щодо реалізації міжнародних наукових програм, організації спільних лабораторій і виробництв, широкому обміні інформацією, укладанні численних ліцензійних угод і контрактів. Академік Б. Є. Патон є одним із засновників і протягом 10 років беззмінним президентом Міжнародної асоціації академій наук, що об'єднує національні академії наук, а також ряд провідних наукових центрів країн СНД. Б. Є. Патон — почесний президент Міжнародної інженерної академії, член Академії Європи, почесний член Римського клубу. Він є дійсним членом Російської академії наук, іноземним членом Шведської королівської академії інженерних наук, Національної академії наук Індії, академій наук і науково-технічних товариств багатьох інших країн.

Тривалий час Борис Євгенович поєднував напружену наукову діяльність з державною на високих посадах заступника Голови Верховної Ради СРСР і члена Президії Верховної Ради України. Як людина, вчений і громадянин Б. Є. Патон має неперевершені якості вести за собою в ім'я високої мети великі колективи вчених і організаторів науки, захоплювати їх невичерпним ентузіазмом, створювати сприятливі для творчості умови. Він завжди швидко й вчасно відгукується і на проблеми, що виникають у колег, і на потреби економіки, держави.
Його самовіддану подвижницьку працю відзначено численними науковими й державними нагородами і преміями. Він нагороджений Золотими медалями ім. М. В. Ломоносова і С. І. Вавілова, Золотою медаллю ім. Л. Лозанна Асоціації металургів Італії, Золотою медаллю ім. В. Г. Шухова Союзу інженерів і науково-технічних товариств Росії, Золотою медаллю Всесвітньої організації інтелектуальної власності, Срібною медаллю ім. Ейнштейна ЮНЕСКО. За величезні заслуги Б. Є. Патона удостоєно Ленінської і Державної премій, високих звань двічі Героя Соціалістичної Праці і Героя України, чотирьох орденів Леніна, орденів Трудового Червоного Прапора, Дружби народів, князя Ярослава Мудрого V ступеня.

Леонид Ильич Брежнев

annagalkova — Fri, 20 Dec 2013 08:42:53 GMT

Леонид Ильич Брежнев (1906-1982)
Советский государственный и политический деятель, 1-й (1964-1966) и генеральный (1966-1982) секретарь ЦК КПСС, председатель Президиума ВС СССР (1960-1964, 1977-1982), Маршал Советского Союза (1976), Герой Социалистического Труда (1961), Герой Советского Союза (1966, 1976, 1978, 1981). В Великую Отечественную войну на политработе в Советской Армии. С 1946 1-й секретарь Запорожского, Днепропетровского обкомов КП(б) Украины. В 1950-1952 1-й секретарь ЦК КП(б) Молдавии. С 1953 заместитель начальника Главного политуправления Советской Армии и ВМФ. В 1954-56 2-й секретарь, 1-й секретарь ЦК КП Казахстана. В 1952-53, 1956-60, 1960-64 секретарь ЦК КПСС, председатель Совета обороны СССР. Один из основных организаторов смещения Никиты Сергеевича Хрущева (1964). В период пребывания Брежнева на посту генерального секретаря в стране возобладали консервативные тенденции, нарастали негативные процессы в экономике, социальной и духовной сферах жизни общества, предпринята интервенция в Чехословакию (1968), введены советские войска в Афганистан (1979).

Партийная карьера Брежнева
Леонид Ильич Брежнев родился 19 декабря (6 декабря по старому стилю) 1906 года, в селе Каменское (ныне г. Днепродзержинск), в Украине. Он был родом из семьи рабочего. С 1921 работал на Курском маслобойном заводе. Окончил Курский землеустроительный техникум (1927) и Днепродзержинский металлургический институт (1935). Работал заместителем председателя Бисерского райисполкома Свердловской области (1929-1930), директором металлургического техникума в Днепродзержинске (1936-1937). Член КПСС с 1931 года. В 1935-1936 служил в армии. С 1938 заведующий отделом Днепропетровского обкома компартии Украины, с 1939 — секретарь обкома. В годы войны 1941-1945 годов Леонид Брежнев был заместителем начальника политуправления Южного фронта, с 1943 — начальником политотдела 18-й армии. С 1945 — начальник политуправления 4-го Украинского фронта. Закончил войну в звании генерал-майора, присвоенного ему в 1943. В 1946-1950 первый секретарь Запорожского, затем Днепропетровского обкомов. С 1950 первый секретарь Молдавии. На 19 съезде партии (1952) по рекомендации Сталина Брежнев был избран секретарем ЦК и кандидатом в члены президиума ЦК партии. В 1953-1954 заместитель начальника Главного политического управления Советской Армии и Военно-морского флота. В 1954 по предложению Н. С. Хрущева Брежнев был переведен в Казахстан, где сначала работал вторым, а с 1955 — первым секретарем компартии республики. С 1957 член президиума и секретарь ЦК КПСС. Как лицо, пользующееся полным доверием Хрущева, в 1960 он был назначен председателем Президиума Верховного Совета СССР.

Приход Леонида Брежнева к власти
В 1964 году Леонид Брежнев возглавлял заговор против Хрущева, после смещения которого занял пост первого секретаря ЦК КПСС. Он был наделен инстинктом власти: в ходе аппаратной борьбы за власть и влияние в партии он своевременно устранял своих явных и потенциальных противников (например Александра Николаевича Шелепина, Николая Викторовича Подгорного), расставляя на ключевые посты лично преданных ему людей (Юрия Владимировича Андропова, Николая Александровича Тихонова, Николая Анисимовича Щелокова, Константина Устиновича Черненко, Семёна Кузьмича Цвигуна). К началу 1970-х годов партийный аппарат поверил в Брежнева, рассматривая его как своего ставленника и защитника системы. Всесильная партийная номенклатура отвергала любые реформы, стремилась сохранить режим, обеспечивающий ей власть, стабильность и широкие привилегии.

Период застоя
Для стиля правления Леонида Ильича Брежнева был характерен консерватизм. Он не обладал ни политической волей, ни видением перспектив развития страны. В экономике проявлялись тенденции стагнации, которые в 1970-х годах компенсировались благоприятной для СССР внешнеэкономической конъюнктурой. Львиную долю ресурсов поглощал военно-промышленный комплекс (ВПК) — область особой заботы Брежнева. При нем ВПК достиг своего апогея, что приносило ущерб развитию экономики в целом и усугубляло кризис. Экономические реформы 1960-х гг. были свернуты, темпы роста промышленности и сельского хозяйства резко снизились, научно-технический прогресс замедлился. Советский Союз все больше отставал в своем развитии от ведущих мировых держав. Политическая жизнь характеризовалась ростом бюрократического аппарата, усилением его произвола. В партийных и советских кругах (прежде всего в ближайшем окружении Брежнева) процветали злоупотребление служебным положением, казнокрадство, коррупция, очковтирательство. Вместе с тем органы госбезопасности усилили борьбу с инакомыслием. Брежнев лично одобрял репрессивные меры, направленные против активистов правозащитного движения в СССР.

В области внешней политики Л. Брежнев немало сделал для достижения политической разрядки в 1970-х гг. Были заключены американо-советские договоры об ограничении стратегических наступательных вооружений, которые, однако, не подкреплялись адекватными мерами доверия и контроля. Процесс разрядки был перечеркнут введением советских войск в Афганистан (1979) и другими агрессивными акциями СССР. В отношениях с социалистическими странами Леонид Ильич Брежнев стал инициатором доктрины «ограниченного суверенитета», предусматривающей акции устрашения вплоть до военного вторжения в те страны, которые пытались проводить независимую от СССР внутреннюю и внешнюю политику. В 1968 Брежнев дал согласие на оккупацию Чехословакии войсками стран Варшавского договора. В 1980 готовилась военная интервенция в Польшу. $CUT$

Последние годы жизни Брежнева
Будучи крайне тщеславным человеком, Леонид Ильич испытывал неуемную страсть к наградам, почетным титулам и званиям. Он стал четырежды Героем Советского Союза (1966, 1976, 1978, 1981) и Маршалом Советского Союза (1976). Неумеренные славословия в его адрес были зачастую нелепы и смешны, порождали множество анекдотов. Группе известных советских журналистов было поручено написать воспоминания Брежнева («Малая земля», «Возрождение», «Целина»), призванные укрепить его политический авторитет. Включив мемуары генсека во все школьные и вузовские программы и сделав их обязательными для «положительного» обсуждения во всех трудовых коллективах, партийные идеологи добились прямо противоположного результата. С середины 1970-х годов здоровье Леонида Брежнева резко ухудшилось, а к началу 1980-х гг. он был уже по существу недееспособен как политик. Его физическую немощность, неспособность руководить страной и адекватно оценивать ситуацию использовали в своих интересах в ходе борьбы за власть влиятельные члены политического руководства.

Хрущо́в Мики́та Сергі́йович

Olga_Bratischenko — Wed, 18 Dec 2013 21:14:05 GMT

Хрущо́в Мики́та Сергі́йович (1894 - 1971)
Перший секретар КПРС (1953–1964), Голова Ради Міністрів СРСР (1958–1964), Герой Радянського Союзу (1964), тричі Герой Соціалістичної Праці (1954, 1957, 1961), генерал-лейтенант (1943).

Майбутній радянський керівник Микита Сергійович Хрущов народився 5 (17) квітня 1894 р. у курської селі Калинівці, в селянській родині. "Я став працювати, як тільки почав ходити, - говорив він пізніше. - До 15 років я пас телят, потім пас корів у поміщиків ". 16-річний Микита став працювати слюсарем на шахті в Донбасі. Незабаром він вже добре опанував секрети слюсарного ремесла. Як він любив з гордістю згадувати, в ті роки йому платили 30 карбованців золотом. Для слюсаря це була чимала сума. На фронти світової війни гірників не закликали. Але після Жовтня 1917 р. в країні почалася інша, громадянська війна. У 1918 р. молодий шахтар вступив до загону Червоної гвардії і партію більшовиків. Сміливо бився з "білими" і через рік став комісаром. Повернувшись додому, він спочатку працював у керівництві рудника, потім перейшов на партійну роботу. Але до 1935 р., за його словами, все ще "возив і зберігав свій особистий інструмент. Як у всякого слюсаря, були там кронціркуль, літрометр, метр, керн, чертілка, угольнічкі різні. Я тоді не поривав ще подумки зв'язку зі своєю професією ". жовтня повністю змінив долю молодого робітника. Один з комісарів "громадянки", М. Хрущов належав до покоління переконаних, "ідейних" більшовиків. У 1923 р. він навіть ненадовго захопився "троцькістськими" ідеями, ніж трохи не зіпсував всю свою кар'єру. Це покоління майже повністю загинуло в кінці 30-х рр.. Однак М. Хрущова виділяло серед них дивовижне вміння відчувати дух часу. Він не тільки дотримувався вимог епохи, але часто йшов попереду. У 30-і рр.. це часом ставало питанням життя і смерті. При цьому М. Хрущов умів бути не холодним виконавцем, а вкладав у справу весь свій запал і відчуття. Ця сторона його особистості яскраво проявилася, зокрема, в 1929-1930 рр.. У цей час він навчався в Московській промисловій академії.

Тут він і зробив різкий "стрибок вгору" у своїй кар'єрі. Саме в цей час в партії почалася боротьба з "правим ухилом". Запідозреним в ухилі виносили стягнення, виключали їх з Промакадемії, з партії. Хрущов з захопленням очолив цю боротьбу. Цим він звернув на себе увагу глави столичних комуністів Лазаря Кагановича, який знав його і раніше. "Все вважали, що я дуже близький Кагановича. Так воно і було ", - писав пізніше Хрущов. Почався швидкий, прямо-таки запаморочливий зліт М. Хрущова. У 1931 р. він очолює райкоми в Москві. А через рік вже стає другим секретарем столичного обкому, "правою рукою" самого Л. Кагановича! У березні 1935 р. М. Хрущов продовжив свій стрімкий підйом вгору, очоливши Московську партійну організацію. Будучи керівником міста, М. Хрущов рішуче звільняв його від "мотлоху минулих століть ", як тоді говорили. Зникали багато старовинні споруди - наприклад, Сухарева вежа, Червоні ворота і т. п. Столиця набувала зовсім новий вигляд. Це повністю відповідало загальному духу часу: на місці "Москви золотоглавій" створити місто соціалізму. "Якось Хрущов доповів Сталіну про протести з приводу знесення старовинних будівель, - розповідав А. Аджубей. - Сталін задумався, а потім відповів: "А ви підривайте вночі "". У 1936-1937 рр.. по всій країні розгорнулася "боротьба з ворогами народу", послідували масові арешти "ідейних" більшовиків. М. Хрущов одним з перших відчув, як розвиваються події. Уже в січні 1936 р. він заявив в одній своїй промові: "Заарештовано тільки 308 чоловік; для нашої Московської організації - це мало". В іншому виступі він малював таку картину: "Сидить іноді людина, копошаться навколо нього вороги, мало не на ноги лізуть, а він не помічає, і пнеться, у мене, мовляв, в апараті чужинців немає. Це від глухоти, політичної сліпоти, від ідіотської хвороби - безпечності ".

У січні 1938 р. М. Хрущова послали на Україну керувати компартією республіки. "Боротьба з ворогами народу" в країні ще не вщухла. У червні А. Щербаков, один з ораторів на з'їзді компартії України, зберіг, "Справжній нещадний розгром ворогів народу на Україні почався після того, як ЦК прислав керувати більшовиками України товариша Хрущова. Тепер трудящі України можуть бути впевнені, що розгром агентури польських панів, німецьких баронів буде доведено до кінця ". Виступаючи на цьому з'їзді, Микита Сергійович нагадав слова Тараса Бульби про сина-зрадника: "Я тебе породив, я тебе і вб'ю!". Він додав: "І зараз ми не дамо дихати всяким Андрія-зрадникам. Вони будуть знищені, все до одного "(Оплески). У 1939 р. боротьба з" ворогами народу "в країні в основному завершилася. У лютому 1940 р. Микита Сергійович підводив їй підсумок: "Вороги у нас ще не передохли і не перепочити, поки існує капіталістичне оточення. Це треба пам'ятати. Ми на Україні здорово почистили ворогів. Але деякі ще залишилися. Вони почувають себе самотньо, бояться голову підняти, але вони є. Тому треба дивитися в обидва ". У Києві в 1941 р. М. Хрущов дізнався про початок війни з Німеччиною. Через кілька місяців німецькі війська зайняли місто. Як і в "громадянку", М. Хрущов воював "комісаром" - тільки вже не батальйону, а цілих фронтів. З Червоної армією він пройшов до Сталінграда, а потім назад до Києва. Тут і залишався до грудня 1949 Потім повернувся до Москви керувати столичної парторганізацією.

У березні 1953 р. помер Йосип Сталін. У день його смерті М. Хрущов розплакався. Він згадував: "Я дуже розхвилювався і заплакав. Я не міг стриматися. Щиро мені було шкода Сталіна, щиро я плакав за ним його смерть". Н. Хрущов на той час вважали занадто "простуватим і наївним", щоб побоюватися його впливу. Ймовірно, тому його і поставили на чолі партійного апарату. Тепер він був третьою людиною в керівництві після Георгія Маленкова та Лаврентія Берії. Більшість керівників вороже ставилися до чекістові Л. Берії і боялися його. Як і перш, М. Хрущов одним з перших усвідомив це загальне почуття і вирішив очолити змову проти Берії. У червні Л. Берію змістили з усіх посад і заарештували. Через декілька днів М. Хрущов розповідав про те, що сталося на пленумі ЦК. Один з учасників пленуму, письменник Костянтин Симонов, згадував: "Слово "Зловили" найбільш точно відповідає характеру розповіді Хрущова, його темпераменту і тому жагучому задоволення, з яким він розповів про все це нам. Хрущов у своїй промові не без урочистості говорив про те, за якого дурника вважав його Берія ". "Отримавши верх над Берія, - зауважив Олексій Аджубей, - Хрущов відразу виривався вперед, забезпечував собі пріоритетне положення. Після розстрілу Берія Хрущов навіть зовні дуже змінився ". $CUT$

Початок слабшати і вплив Г. Маленкова. Хрущов набагато тонше відчував у той час все настрої в керівній середовищі. Поступово він зайняв положення першої людини в державі. 13 вересня його титул "секретаря ЦК" змінився на "Першого секретаря ЦК". Наступними заходами Микити Сергійовича стали звільнення політичних в'язнів і політичне засудження масових арештів 30-х рр.. "Ці питання дозріли, і їх треба було підняти", - писав М. Хрущов. Як і раніше, він вирішив піти попереду подій. На XX з'їзді в 1956 р. Микита Хрущов виступив зі своїм знаменитим доповіддю, що засуджує "культ особи Сталіна". Доповідь на XX з'їзді виявився, мабуть, найбільшим політичним успіхом М. Хрущова. Він отримав підтримку не тільки відповідальних працівників, давно мріяли про спокійне життя без страху арешту. Микиту Сергійовича підтримала значна частина суспільства, особливо інтелігенція. Вона вважала, що найбільша заслуга Хрущова, головне в його діяльності - масове звільнення з таборів. Але саме тепер, після цього успіху, у М. Хрущова виявилася і інша сторона його особистості: він до цих пір зберіг у собі багато рис "ідейного більшовика". Перш за все він глибоко вірив в необмежені можливості радянського ладу, соціалізму. Цей устрій, вважав М. Хрущов, може показати всьому світові справжні чудеса в усіх галузях життя. "Ми вас закопаємо", - переконано вигукнув він одного разу, звертаючись до Заходу. У 1957 р. він закликав за три-чотири роки наздогнати США по виробництву м'яса, молока і масла на душу населення.
Це гасло послужив приводом до розколу серед його соратників. У червні 1957 р. частина з них (В. Молотов, Л. Каганович, Г. Маленков та ін) зажадала його відставки. Але ця спроба закінчилася їх повною поразкою. За попередні роки Хрущов завоював величезну популярність. Серед партійних керівників. Крім того, він пов'язав своє ім'я з рішеннями XX з'їзду. Багато хто побоювалися їх перегляду в разі його відставки.

Після поразки супротивників Микити Хрущова його влада ще більше розширилася. З 1958 р. він очолив також і Рада Міністрів. Тепер "ідейні" риси його особистості могли проявитися повною мірою. Він майже перестав прислухатися до настроям у керівному прошарку суспільства і враховувати їх. У чомусь життя підтверджувала переконання М. Хрущова в "переваги соціалізму". Саме в ті роки (1957 р.) Радянський Союз запустив перший в історії космічний супутник. У квітні 1961 р. радянський людина - Юрій Гагарін - першим побував у космосі. В інших областях, наприклад у сільському господарстві, таких яскравих досягнень поки не було. Але й тут М. Хрущов вірив у кінцевий успіх СРСР. У 1961 р. на XXII з'їзді партії він грубувато заявив, звертаючись до західних політиків: "Чекайте, ми вам ще покажемо кузькіну матір і у виробництві сільськогосподарської продукції "(Бурхливі, тривалі оплески .). Щоб досягти успіху, Микита Сергійович часто проводив перестановки, перебудови в апараті управління. Його дочка Рада якось сказала: "Треба батька стримувати. Йому ж весь час потрібно щось перебудовувати. Він навіть на дачі кожне Неділя стіл письмовий ставить на нове місце ". Такі нескінченні зміни викликали проти нього зростаюче роздратування в керівних колах. Олексій Аджубей описував такий випадок під час однієї з поїздок Хрущова по країні. "Ми стояли біля вікон, розглядаючи трохи припорошені снігом дали, і хтось звернув увагу на дивні хвилі, чергувалися по землі в суворій послідовності. Кореспондент "Правди" пояснив, у чому справа. Не встигли прибрати кукурудзу і, знаючи, що тут проїде Хрущов, вивели в поле трактори, сталевими рейками, як волоком, прим'яти стебла до землі, щоб "замаскувати" неприбране урожай. Ми не знали, чи потрібно говорити про це Микиті Сергійовичу. Вирішили сказати ". Хрущов повторив цю історію на великій нараді з сільського господарства. "Я просто хочу нагадати, - з гіркотою мовив він, - що колись тут секретарем обкому був товариш Варейкіс ... "Йосип Варейкіс належав до покоління більшовиків, розстріляних в кінці 30-х рр.. Дійсно, в ті часи подібна подія було неможливо, "старі комуністи" ніколи не стали б так "обманювати партію". Хрущова слухали в настороженому мовчанні. Його закиди виглядали як докори людину з іншої епохи. У 1964 р. у вищому керівництві став складатися новий змову проти Хрущова. У розпал його підготовки, 17 квітня, урочисто відсвяткували 70-річчя М. Хрущова. На екрани вийшов фільм "Наш Микита Сергійович". У день ювілею Леонід Брежнєв від імені всіх соратників М. Хрущова привітав його і сказав: "Ми вважаємо, наш дорогий друже, що Вами прожите тільки половина життя. Бажаємо Вам жити ще щонайменше стільки ж і так само блискуче і плідно ". Він вручив М. Хрущову четверту Золоту Зірку Героя і серцево його розцілував. 14 жовтня того ж року пленум Центрального Комітету усунув М. Хрущова з усіх його постів і відправив на пенсію. Хрущов на пленумі сидів в президії, але не сказав ні слова. Мовчки слухав сувору критику в свою адресу. Потім, за словами його сина Сергія, він не раз повторював: "Те, що мої товариші, мають рацію вони чи ні, змогли вимагати моєї відставки - відставки Першого секретаря ЦК і голови Радміну, - головне досягнення всієї моєї діяльності. Хіба могли ми собі уявити щось подібне за часів Сталіна? Та від нас б і мокрого місця не залишилося. І якщо б я більше нічого не зробив, то заради одного цього варто було жити ". Пішовши у відставку, М. Хрущов оселився на дачі, займався городом. фотографував природу. Продиктував і надрукував за кордоном свої спогади. Коли в 19б8 р. члени Політбюро викликали його і зажадали здати текст цих спогадів, він відповів їм: "Ви можете силою відібрати ці матеріали, але я категорично протестую. Ви можете у мене відібрати все: пенсію, дачу, квартиру. Нічого, я собі їжу знайду. Піду слюсар, я ще пам'ятаю, як це робиться. А ні, то з торбою піду по людях. Мені люди подадуть. А вам ніхто і крихти не дасть. З голоду здохне ". 11 вересня 1971 Микита Сергійович Хрущов помер у віці 77 років. Газети дуже коротко повідомили про його смерть в самий день похорону. Його могила знаходиться у Москві на Новодівичому кладовищі.

Петр Ефимович Шелест

annagalkova — Wed, 18 Dec 2013 21:02:14 GMT

Петр Ефимович Шелест (1908 - 1996)
Советский партийный и государственный деятель.
Член ВКП(б) с апреля 1928 года, член ЦК (1961—1976), член Политбюро (Президиума) ЦК (16.11.64 — 27.04.73, кандидат с 13.12.63). Депутат Верховного Совета СССР 5—8 созывов (1958—1974), член Президиума ВС СССР (1966—1972). Герой Социалистического Труда (1968).

Родился в семье крестьянина-бедняка, полного Георгиевского кавалера войны с турками Ефима Дмитриевича. Окончил земскую четырёхлетнюю школу (1913—1917). Батрачил, работал почтальоном, с 1922 года рабочим на железной дороге. Полностью облысел после перенесённой малярии. В октябре 1923 года вступил в комсомол. С 1926 года на комсомольской работе. В 1927—28 годах учился в Изюмской окружной одногодичной совпартийной школе. В 1928 году секретарь Боровского районного комитета комсомола Харьковского округа. В 1929 году месяц на учёбе во Владикавказской горно-пулемётной школе, после направлен в Харьков на учёбу в трёхгодичную партийную школу имени Артёма. С 1930 года на учёбе сначала на рабочем, потом на металлургическом факультетах Харьковского института народного хозяйства (в том же году Харьковский инженерно-экономический институт), не окончил. В 1932 году без отрыва от учёбы работал редактором радиогазеты «Комсомолец Украины». "В то время — 1932—1934 годы — на Украине был страшный голод. На селе вымирали от голода семьями, даже целыми деревнями. Во многих случаях было даже людоедство… Это было просто преступление нашего правительства, но это стыдливо умалчивается…" - П. Е. Шелест . В 1932—1935 годах работал на Мариупольском металлургическом комбинате им. Ильича и одновременно учился на вечернем отделении факультета по горячей обработке металлов Мариупольского металлургического института (инженер-механик). В 1935—1936 годах работал в Харькове в Главморсудснабе. В 1936—1937 годах служба в рядах Красной Армии курсантом 30-го отдельного учебного танкового батальона в Днепропетровске, по сроку выпуска аттестован старшим лейтенантом. В 1937—1940 годах работал на Харьковском заводе «Серп и молот», с 1939 года главным инженером. В 1940 году главный технолог харьковского завода № 75. С 1940 года на партийной работе: секретарь Харьковского горкома партии по оборонной промышленности в 1940—41 годах. С декабря 1941 года заведующий отделом оборонной промышленности Челябинского обкома партии. В 1942—43 годах инструктор Отдела оборонной промышленности Управления кадров ЦК ВКП(б). С августа 1943 года парторг ЦК ВКП(б) Саратовского завода № 306. С августа 1945 года заместитель по авиационной промышленности секретаря Саратовского обкома партии. С августа 1946 года парторг ЦК ВКП(б) Саратовского завода № 292. Некоторое время заочно учился в Высшей партийной школе при ЦК ВКП(б). В 1948—1950 годах директор Ленинградского авиационного завода № 272. В 1950—1954 годах директор Киевского завода № 473. В 1953 году одновременно некоторое время первый заместитель председателя Киевского горсовета. В 1954 году второй секретарь Киевского горкома Компартии Украины. В 1954—1957 годах второй секретарь Киевского обкома КП Украины. После XX съезда КПСС в апреле-декабре возглавлял Комиссию Верховного Совета СССР по реабилитации незаконно репрессированных граждан на территории Киевской и Винницкой областей.

С февраля 1957 года по 1962 год первый секретарь Киевского обкома партии. В августе 1962 года был избран секретарём ЦК КПУ по промышленности (выдвинут Н. С. Хрущёвым и Н. В. Подгорным), а в декабре 1962 г. — Председателем Бюро ЦК КПУ по промышленности и строительству. 2 июля 1963 года по прямому предложению Н. С. Хрущёва был избран первым секретарём ЦК КПУ. Под влиянием Н. В. Подгорного и Л. И. Брежнева активно участвовал в смещении Н. С. Хрущёва, на расширенном Президиуме ЦК КПСС в 1964 году первым выступил с критикой Н. С. Хрущёва. Как вспоминал сын П. Е. Шелеста Виталий : «Его впоследствии мучило то, что он выступил против Хрущёва, которого считал человеком талантливым и преданным делу. В 1977 году, когда уже ушёл в отставку и Николай Подгорный, они встретились с отцом. "Ошиблись мы, Петро", — говорил Подгорный, на что отец разводил руками, мол, "это же ты мне присоветовал". Перед смертью, в последние недели жизни, он часто вспоминал об этом. Я был возле него в больнице в последние дни и он, уже будучи в бреду, повторял: "Не трогайте Никиту Сергеевича"». Принимал активное участие в организации ввода войск в Чехословакию в 1968 году. Проводил линию на замену чехословацкого руководства более лояльной к Москве группой руководителей. 19 мая 1972 года был снят с должности первого секретаря ЦК КПУ «в связи с переходом на должность заместителя председателя Совета министров СССР». Наиболее весомыми примерами вклада в культуру Украинской ССР при непосредственном участии П. Е. Шелеста являются: Историко-культурный заповедник на Хортице, Музея народной архитектуры и быта Украины в Пирогово, многотомной «Истории городов и сел Украинской ССР», дворец культуры «Україна». П. Е. Шелест лично защищал Николая Винграновского и Ивана Драча от обвинений в национализме, раздавал квартиры из специального резерва Киевского исполкома своим любовницам . Выступал с критикой Е. А. Евтушенко в еврейском национализме. В апреле 1973 года написал заявление об освобождении от работы в связи с уходом на пенсию, был выведен из Политбюро и ЦК. С мая 1973 г. персональный пенсионер союзного значения. $CUT$

В 1974—1984 гг. работал начальником опытно-производственного конструкторского бюро на авиационном заводе в Подмосковье. Последние годы прожил на Пресне, незадолго до августа 1991 года был избран членом партийной комиссии Краснопресненского РК КПСС. Его вдова рассказывала, что в их семье всегда говорили на русском языке, но перед кончиной Пётр Ефимович вдруг стал бредить на украинском. Умер в Подмосковье, 13 июня 1996 г. перезахоронен в Киеве на Байковом кладбище. Первая жена Любовь Банна (умерла в 1942 году от рака), вторая жена (с 1942 года) Ираида Павловна Мозговая, сыновья старший Борис (1933 г. р.) и младший Виталий (1940 г. р.). П. Е. Шелест не является прадедушкой (или каким либо близким родственником) известной российской телеведущей Ольги Шелест, вопреки распространяемым ей слухам (источник: В.П. Шелест). Награждён тремя орденами Ленина, орденом Отечественной войны 1-й степени, орденом Красной Звезды и другими наградами. Автор нескольких книг. На основе его воспоминаний были изданы: «…Да не судимы будете. Дневниковые записи, воспоминания члена Политбюро ЦК КПСС» (М., 1995) и «„Справжній суд історіі ще попереду". Спогади. Щоденники. Документи. Матеріали» (Киев, 2003).